Тренування - Горгани
Ми свідомо та спеціально обрали цей складний для походів час. Судячи з прогнозів, погодні умови мають бути кепськими. Ми не будемо брати з собою нічого зайвого, а ночувати плануємо у наметах. Цей похід – це лише один із етапів підготовки до більш серйозних заходів, які маємо намір провести цієї зими.
- Ну що ж – вперед! - Дощу ніби-то не було, проте наскрізь промоклі земля та небо не залишали жодних сподівань на те, що одяг і вечором все ще буде залишатись сухим. Я глянув на годинник – 12.30. Пів години тому ми, зі згоди господаря, залишили нашу „Шкоду” на одному подвір’ї села Осмолода, звідки починаються чисельні Горганські маршрути. Нас було п’ятеро – троє львів’ян і двоє англійців.
Хоча, ще донедавна тут і не було туристичних стежок, а усі дороги вели в нікуди, але сьогодні нам доволі добре йшлось маркірованим маршрутом – ідеальним північно-східним траверсом гори Грофа, що в решті-решт мусив би вивести нас до місця із дивною, як для полонини, назвою „Плісце” (Озерце). Власне, слово „йшлось” тут є менш доречним аніж, скажімо, слово „біглось”. З огляду на довжину і складність запланованого дводенного маршруту, жадібне ставлення до нетривалого у цій порі світлового часу видавалось нам цілком доречною стратегією мандрівки.
В цей час ніколи не знаєш якої погоди очікувати на карпатських верхах. Доводиться бути готовим до найгіршого – до глибокого, проте ще не достатньо твердого снігу та ураганного колючого вітру. Окрім відповідного одягу, ми також захопили із собою намети – з-за найгіршого ж сценарію не виключалась і можливість табірної ночівлі. Проте, нам було відомо, що десь поміж горами Грофа і Паренке знаходиться трохи занедбана колиба - подібне сховище могло значно полегшити жахи мокрої (як не льодяної) та холодної верховинської ночі.
О 15.30 вийшли на сідловину, прямісінько до колиби - такий час перевершував усі наші розрахунки. Повстала дилема – йти далі, чи залишатись? Вирушивши далі, ми могли виграти іще годину - дві, що було доволі важливим, проте загубити, який-не-є дірявий, зате, усе ж таки, дах над нашими головами. І, до речі, стіни. І двері. І навіть вікно, забите цератою. І пічку, із невідомої етимології назвою „буржуйка”. Кількість приводів на чаші здорового глузду переважила, отож - вирішили залишитись. „А світловий час можна використати для прогулянки на Грофу” – хтось вербалізував свою геніальну думку.
Півночі періщив дощ, і наша хатинка скоріш нагадувала душові, а зранку, відчинивши двері, ми опинились уже у цілком іншій реальності – у білому світі зими. Пічка загасла, а усі речі, що сушилися понад нею до ранку знову встигли увібрати в себе вологу. Нашвидкуруч, за допомогою примуса, приготували „мівінного” характеру сніданок, та вирушили у путь. Зима приховала стежки під чимось білим і майже таким самим мокрим та холодним, як і наш одяг – ми одразу ж заблукали і змушені були підійматись назад на хребет лісом. Там одразу ж знайшли вже іншу стежку, котрої також іще донедавна не існувало і котра надалі дбайливо провадила нас крізь усі смерекові ліси, зарості жерепу та кам’яні розсипи тих суворих верхів.
На гору Пареньке ми просто забігли, так само легко нам далась і наступна - Мала Попад’я. Був доволі сильний вітер, але не такий, що б аж перешкоджав ходьбі та і не надто холодний – наразі погода сприяла нам. Підйом на Велику Попад’ю (мету нашої мандрівки) був менш стрімким, ніж попередні схили, проте роздувся справжній ураган, та і сил на той момент у нас уже значно поменшало. Доводилось підійматись типовими для Горганів кам’яними розсипами, котрі на той час уже добряче припорошило снігом. Хода чимось нагадував балансування канатохідців - щокроку нас збивало зі стежки батогами нещадного вітру, абразивом сніжної крупи обпікало обличчя. Почало зводити ноги в судорогах – вершиною щастя в такі моменти було злитися у єдине ціле із цим мертвим камінням, розслабивши усі м’язи стомленого тіла. Хвилина – не більше. У м’язів є рівно хвилина, щоб відійти від судороги. Ніколи не знаєш, чи вистачить сил піднятись. Безсилій людині, щоб замерзнути у цих умовах, достатньо пролежати четверть години. Вершина видавалась такою близькою.
Цілком закономірною частиною мого психотичного марення з імли проступив контур чотирьохгранного кам’яного стовпа, що позначав вершину Попад’ї. Іще хвилина, щоб мовчки упасти на цьому шаленому вітрі і іще пів години, щоб п’янкою ходою осипатись униз, витанцьовуючи невірогідні па на гострих гранях цього холодного каміння. Нарешті, стежка досягла рівня жерепу – той частково закрив нас від вітру. Ще трошки залишилось до сідловини – із неї ми звалюємо вниз і починаємо йти в зворотному керунку – до машини. Наступна, засипана снігом, година у моїй пам’яті являє собою нескінченний спуск лісовим схилом. Коротка зупинка на те, щоб дрижачи з’їсти кавалок хліба із грубим шматком голландського сиру та рушити далі. Чисельні переходи річки, під час котрих ми спочатку вишукували переправи, а потім вже просто йшли водою. І дві години швидкої ходи ґрунтовою дорогою. Таким чином, вже затемна, ми дісталися Осмолоди.
Ми вирушили восени, а повернулися взимку – гори в долинах, як і на верхах, тепер були вкриті снігом. Окремою сніговою купкою в ледь-урбаністичний пейзаж села цілком доречно вписувалась і те, що колись було нашою „Шкодою”. Шкода, але... Ледве живі, ми ще довго не могли дістатися всередину авто, навіть після того, як розкопали його з під снігу та очистили від шкарлупи льоду. Наступним неприємним відкриттям стала відмова системи сигналізації – машина була заблокована. Більше трьох годин намагались щось вдіяти, після чого єдине, що нам залишалось - проситись у людей заночувати. Кожен із нас міг би очікувати будь-яких несподіванок в високих горах, але ніхто – чогось такого.
