Тренування - Петрос, Говерла
Товариством екстремального мандрування «Вірус без Кордонів» спільно із громадською організацією «Підкова» на сьогоднішній день проведено ряд заходів у рамках підготовки до експедиції «Схід – 2005». Так, двадцять сьомого січня відбувся перший тренувальний похід на г. Парашку. Незважаючи на штормові попередження, троє несповна розуму чоловік – Остап Смерек, Макс Баландюх та Ваш покірний слуга вирушили у путь і застали синє небо й абсолютний штиль. Єдине, що до самої гори Парашки ми так і не дійшли, оскільки снігу було точнісінько до того місця, що вище колін і нижче поясу, як у прямому, так і, вибачте, в метафоричному сенсі також. Повернули у бік ретранслятора, звідкиля вертались вже північним схилом, де снігу виявилось вже по самі вуха. По них же ми усі і відчули себе щасливими, коли повернулись до славного міста Сколе.
З 10 до 13 січня відбувся похід на гору Петрос та на найвищу вершину Карпат – г. Говерлу. Разом із трьома учасниками майбутнього сходження – Богданом Тарасенко, Максимом Баландюком, та автором цієї статті, у акції також приймали участь заслужений вірусовець Тарас Опир та двійка ні в чому не повинних юних мандрівників - Оксанка і Герр.
Покинувши електричку в шостій ранку, вже близько одинадцятої години ми дісталися колиби, розташованої на перемичці поміж Петросом та Говерлою. Тут ми застали команду вар’ятів із Харкова, що вже декілька днів поспіль вештались Чорногорою, ночуючи, в основному, в наметі. Незабаром ми розпрощались із цими милими хлопцями та дівчатами, перебравши цілковито у власне господарство уже натоплену колибу.
При сходженні на Петрос стрімким його північним схилом використовували спеціальне альпіністське спорядження – шнурки, кішки та льодоруби. Підйом на гору відбувався у «зв’язках» - кожні двоє із нас були зв’язані між собою за допомогою шнурка. Таким чином, якщо один із пари зривався зі схилу, то другий завжди міг підстрахувати свого компаньйона.
Як то часто буває в горах, не обійшлось і без пригод. На спуску з Петросу, коли ми спеціально відпрацьовували те, як діятимемо у випадку зриву одного із пари, стався невеличкий казус. Я був у двійці із Тарасом Опиром – ми по черзі страхували один одного увіткнувши льодоруб в глибокий сніг, ще й наступивши на нього черевиком з одягнутою поверх кішкою (металічною шипованою підошвою. Другою кішкою зарубалися у твердий сніг нижче льодоруба – приготувавшись таким чином до ривка, що відбудеться у випадку, якщо напарник не зможе сам зупинити себе на схилі.
Так воно і сталося – швидкість Тарасового падіння була надто високою, а сніг у тому місці мабуть був надто пухким. Незважаючи на усі приготування, мене разом із льодорубом сильним ривком вирвало з того місця, де я закріпився. Щоправда, сили опору вистачило на те, щоб швидкість Тарасового падіння значно зменшилась – той одразу ж зарубився у сніжний схил.
Тільки-но я встиг застрахуватись, як одразу ж дістав у спину кучугурою снігу. Все більші та більші кавалки злежаного снігу пролітали повз (та, нажаль, не тільки повз) мене – обернутись було просто страшно, тому я згрупувався у передчутті небезпеки. Тієї ж миті відчув потужний удар у спину. Щойно прийшов до тями, як побачив перд собою Макса, котрий належав до другої зв’язки. Раніше ми чітко оговорили правило, що ніхто не мусить знаходитись над головою своїх колег, проте цього разу траєкторії наших падінь таки перетнулись. Макс щось пробурмутів - зі всього я зрозумів, що він під час падіння загубив контроль над положенням тіла на схилі та пішов кувирком. Попри те, що він важив цілих вісімдесят з лишком кілограм, його падіння було зупинено... моєю нещасною спиною. То ще було везіння, що ми не зіткнулись гострими частинами свого металевого спорядження.
Наступного дня вирушили на г. Говерлу. Три години чи то ходьби, чи то греблі по глибокому снігу завершились великою для нас несподіванкою – перед самим підйомом на найвищу вершину України ми натрапили на відмінно збудовану колибу із добряче проконопаченими стінами, із пічкою та навіть із шибкою у вікні замість звичайної в таких випадках цирати. Однозначно, ще декілька місяців тому її тут не було!
Відпочивши як слід і подумки подякувавши тим добрим людям, що збудували це рятівне сховище, ми, сповнені наснаги, вибігли на вершину. Погода повністю сприяла нам – хмари, що до тоговже добрих декілька годин огортали хребет, несподівано розступились, відкривши нашим спраглим поглядам далекі північні долини та ланцюжок горганських верхів на виднокраї.
Чи достатньо подібної підготовки? Адже при сходжені на гору Дамаванд висотою 5671 метр, окрім того, що навантаження на наші організми будуть тривалішими, умови ночівлі – жорсткішими, температура – нижчою, а вітер – сильнішим, додасться ще і фактор висоти. На Дамаванді доведеться пройти адаптацію до умов розрідженої атмосфери високогір’я – усі ми будемо відчувати головокружіння й шалену слабість. Доведеться з певної висоти впасти на тисячу метрів нижче, а вже потім йти на штурм. Наразі, ми просто забов’язані підготуватись настільки, наскільки це можливо.
