ПсевдоІран - 2005
Ідея поїздки до Ірану виникнула в самий розпал “помаранчевої революції”. Один з героїв цієї розповіді, Ваш покірний слуга Ігор Губіліт, ще з одним героєм і великим мандрівником Максимом Баландюхом в якийсь з холодних і снігових київських дні стояли в черзі за гарячою “мівіною” в наметовому містечку.
Було холодно і мріялося про далекі і теплі краї. Тут надійшов ще великий гуру мандрів Ігор Маркін і в когось з’явилася ідея поїхати в Іран. План поїздки втрьох розробили зразу на ходу, в мене була маленька карта Ірану.
Чому Іран? Там тепло, це знають всі. А крім того там багато древніх місць, все ж таки це древня Персія з руїнами Персе поліса, священне місто всіх мусульман Кум, острови в Перській затоці, величезна і надзвичайно красива площа в Ісфагані, чудові гори і природа, все це робить Іран просто раєм на землі. Не буду вже говорити про те, що там ціни в 2-3 рази дешевші за українські, чудові і гостинні люди, які Вам надзвичайно раді, запрошують в гості, квиток на літак через весь Іран коштує 30$ (десь 1400 км). Правда ми літали потім на літаку ще дешевше, але про це згодом. Хороші дороги і автостоп роблять цю країну ще більш привабливішою в очах вільного мандрівника.
Однодумців шукали через Інтернет, знайомих мандрівників, тому до групи за досить короткий час приєдналися досить цікаві і неординарні люди.
Людмила Тарнавська вивчає в Львівському університеті Франка перську філологію, тому їй це було цікаво з професійної точки зору.
Богдан Тарасенко – один з найбільших альпіністів і скелелазів України, чотири рази підкоряв Ельбрус, в тому числі наодинці, переможець багатьох змагань. Богдан висловив думку про підняття на гору Дамаванд – найвищу гору Ірану (5671 м) і встановлення там помаранчевого прапора. До цієї пропозиції радо пристали Максим Баландах, Ігор Маркін.
Побачити світ з цієї гори давно мріяла також і Оля Коробова, відома у Львові альпіністка, дівчина, яка сміливо кидає виклик стихії і впевнено перемагає.
З часом долучитися до поїздки захотів і Тарас Гринчишин, відомий фотограф з Релігійно-інформаційної служби України (РІСУ) при Українському Католицькому Університеті, але на жаль він захворів. Про інших людей, що хотіли поїхати, але не долучилися, згадувати не будемо, а їх було досить багато (8 осіб), це добре, що такі поїздки мають відгук в мандрівних душах. Це відчуття виклику природі спить, але настає такий момент, коли воно прокидається і не дає спокою душі, аж поки та не погляне на широкий світ з підкореної десь там в далеких і незвіданих країнах вершини, і то тільки на мить.
Враховуючи те, що ми “діти революції” і цей “вірус” ми хочемо поширити на інші країни, де в цьому є потреба, Максима Баландюха осяяла думка кинути пляшку з “листом Свободи” зверненням до інших людей. Це ми теж записали до своєї мети в Ірані.
Готувалися до поїздки серйозно і відповідально за 3 місяці до початку. Всю зиму пробігали по 3 кілометри в Стрийському парку 3 рази в тиждень, ходили в зал важкої атлетики. Робили альпіністські сходження в Карпатах на Петрос, Парашку, Говерлу. Було цікаво і добре.
Допомогти нам взялася “Львівська пивоварня” і магазин гірськолижного спорядження “Команчеро” за що їм люб’язно дякуємо.
Віза Ірану це окрема стаття, коштує в Києві десь 60$. Щоб її отримати ми пройшли купу формальностей: здали фотографії, Ірина Романів заступник міського голови Львова з гуманітарних питань перейнявшись нашою мандрівною долею написала лист-прохання до іранського посла, заповнили анкети (на фарсі!), регулярно 2-3 рази в тиждень дзвонили в посольство, відсилали їм факсом різні листи підтримки від університету Франка. Нам казали чекайте, скоро буде, а віз (тобто візи) і нині там. Серед мандрівників є така приказка про іранські візи “може через пів року буде, а може взагалі і не буде”. Так відповідала секретарка іранського посольства в Москві представникам Академії Вільних Мандрівок, коли ті хотіли їхати в Іран. Ці мудрі хлопці поїхали в Єреван, за десять днів взяли візу, об’їхали пів світу, з’їздили в Індію, повернулися додому, а візи і далі не було.
Ну що зробиш “схід є схід”, там питання часу не стоять так гостро, як в європейців (до речі іранці також вважають себе європейцями, так що майте це на увазі). Тому в результаті ми вирішили робити прес-конференцію і їхати в сторону Ірану, а візи взяти десь на Кавказі, можливо в Тбілісі, можливо в Баку.
Прес-конференція була досить вдала, було багато журналістів, зацікавлених людей, це тішить, значить обраний шлях є правильний. На прес-конференції “лист Свободи” ми запечатали в пляшку від улюбленого пива “1715” (від Львівської пивоварні).
Ігор Маркін так і не дочекавшись іранських віз і не маючи часу щоб їх робити на Кавказі вирішив відкласти відвідини Ірану на потім і поїхав з Олею Путь в велику мандрівку Грузією, Вірменією, Туреччиною. Про його захопливі пригоди, які гідні великих похвал, читайте окремо в його статтях.
Решта великих мандрівників були налаштовані більш оптимістично і тому команда в складі: Богдан Тарасенко (керівник), Людмила Тарнавська, Максим Баландюх, Ольга Коробова, Ігор Губіліт вирішили йти до кінця і тому виїхали в сторону Кавказу.
По дорозі принагідно ми зробили собі “дорожні грамоти” від громадської організації “Підкова”, Люда переклала текст на фарсі (мова якою говорять в Ірані, записується закарлючками), вийшло досить смішно і цікаво. Попросите покажу. Крім того Максим і я мали посвідчення журналістів. Мені в цьому допомогла улюблена газета “Аудиторія”, в якій я є позаштатним кореспондентом. Хвала їм, бо як виявилося згодом ці грамоти і посвідчення неодноразово спасали нам життя, ну про це згодом.
Грошей взяли десь в районі по 100$ кожен, я мав 90$, які всі позичив в добрих людей, хай Алаг збереже і примножить їм їхнє майно. Враховуючи те, що їхати треба було через складні регіони, гроші ми позашивали в різні кутки одягу, спорядження. Правда, цього разу я записав бойківською мовою в записнику місця схову, а то ще й досі не можу відійти від того що в моєму одязі ще з поїздки по Сирії десь зашиті 10$.
