Знову Грузія

Незабаром безпросвітне сіре небо разом із важким сірим містом, розмиті дощем у картину галерею полотен безнадії та суму, залишились не більше, аніж спогадом нашого минулого. За мить ми опинились посеред осяяного яскравим сонцем безмежного сніжного поля та поміж далеких гірських вершини казкового плоскогір’я. Шар снігу заввишки в метр утворював геометрично правильні борти обабіч смоляно-чорної звивистої смужки дороги, наявнаявність котрої лиш підкреслювала неземну разючу білизну цієї безмежної хвилястої площини. Усі відтінки залишились позаду – із сірого ранку ми потрапили у чорно-білий вечір. Виглядало, ніби ми ходимо «по чорних» у даній комбінації великої Шахової Партії. Також, я цілком здогадуюсь, якою фігурою був у тій грі, а от за котрих ми грали – так досі і не знаю. Та й не важливо - адже усілякий поділ на «чорних» та «білих», «червоних» та «блакитних», нехай за певних обставин на «вірменів» та «грузинів» – чи це не умовність, придумана самими гравцями? Хвилює одне - як же вони усі зуміли пересваритись на такій маленькій ділянці скелястої землі?

Виявилось, що люди, котрі нас підібрали належали до верхівки вірменської громади Грузії. З їх слів ми довідались, що в Ахалкалакі з його десяти тисяч жителів дев’яносто два відсотки населення становлять вірмени. Всього ж у губернії Самцхет-Джавахетія приблизно половину населення складають вірмени, в той час як по Грузії в загальному - вісім відсотків. У таких розмовах наблизилась ми до грузинского кордону – шлагбауму посеред сніжної пустелі. Водій поводив себе більш, ніж впевнено, заставивши начальника посту вибачитись – ще й на вірменській мові - за те, що він посмів спитати за паспорт! І той справді швиденько вибачився, від страху забувши про усі документи. От так ми і залишились без вірменськиз штампів у паспортах – ніби й не побували у цій дивній країні.

Слід зауважити, що дороги на території Вірменії, на противагу решті інженерних споруд, знаходятся просто у відмінному стані. Зі слів одного із наших попутчиків – це завдяки інвестиціям відомого американського міліонера вірменського походження. Проте слід мати на увазі, що у зимово-весняний час ряд високогірних дорог може бути закрито з огляду на снігопади. Щось приблизно таке ж діялось і на тій дорозі, по котрій ми їхали – ми були чи не єдиним транспортним засобом на усьому шляху. Лиш тільки перетнули кордон із Грузією, як одразу ж попали на абсолютно розбиту, типову пост-радянську дорогу, та й окрім всього ще й не розчищену від снігу. Лиш тільки джип міг пройти тут – ми бачили декілька застрявших вантажівок, а про легковиків й мови не могло бути. Тільки тепер ми сповна могли оцінити те, наскільки нам допомогли ці люди – якщо б не вони, то сидіти б нам чорт-зна-скільки часу у тупіковому куточку Вірменії, або ж повертатись назад до Тбілісі.

На якусь мить ми відчули себе просто щасливими, проте мандрівна наша доля на цьому не зупинилась та, немов би у компенсацію за сірість прожитого дня, подарувала ще й несподівано комфортну ночівлю. Один із двох добродіїв виявився власником чудових готелю та ресторану, розташованих на околиці Ахалкалакі. Тут нам гостинно запропонували зупинитсь на ніч - у номері «люкс». В середині ми знайшли телевізор із декількома десятками каналів супутникового телебачення, чудові ванну кімнату і спальню та ще купу усіляких зручностей, за котрими ми так скучили за часи мандрівки.

Невдовзі після поселення, спеціально для нас із Олею було накрито стіл в окремій кімнатці ресторану. Шашлик та вино «Алозанська Долина», сулугуні та інші сири, назв котрих я так і не дізнався, декілька різних салатів та декілька пляшок пива – багатьох з тих страв ми так і не спрмоглись скуштувати.

А вечором нас запросили приєднатись до кола – а може, вірніше буде сказати «клану» - високопоставлених мужів – тих кому належала, як адміністративна, так і фактична влада у цьому вірменському містечку на території Грузії. На завтра ці дядьки планували проведення митінгу. Наскільки дозволяла кількість випитого доброго вірменського кон’яку, я намагався занотувати нашу застільну бесіду. От що розповів нам мер Ахалкалакі Наірі Іріцян стосовно причин проведення завтрашнього мітингу.

• Перше, чого ми добиваємось, це те, щоб Грузія прийняла закон про національні меншини. Тим паче, що наявність такого закону є необхідною умовою для держави, котра прагне вступити в Євросоюз. Сьогодні на вірменську діаспору чинять тиск – вивчення грузинської мови стає все більш обов’язковим. Так від нещодавна навіть посадовці повинні здавати іспити на грузинській мові. А що ж робити, якщо в Ахалкалакі сьогодні є три вірменські школи, одна російські і лиш одна грузинська? Крім того, ми виступаємо проти нещодавно втіленої в життя адміністративної реформи. Новоутворена губернія підпорядковує аж шість міст. Наприклад, жителі нашого міста тепер повинні їхати спеціально на три – чотири дні в Ахалцихе – столицю губернії, лиш для того, щоб дістати паспорт. Також, хоча й не надто р’яно, ми домагаємось того, щоб Грузія визнала факт геноциду вірмен на території Туреччини 1915 року.
• Але основна причина завтрашньої демонстрації - це дії грузинського уряду, спрямовані на виведення російських військ з території Грузії, наслідком чого зокрема повинно стати закриття 62-ої російської військової бази в Ахалкалакі. Після розпаду СРСР заводи, що знаходились тут - канатних виробів та залізобетонний, маслосирзавод, пивоварня і птахофабрика - не функціонують. Отож, перш за все, військова база сьогодні забезпечує місто значною кількістю робочих місць. Крім того, дислокований тут російський військовий гарнізон слугує нам певною мірою гарантією безпеки від можливих зовнішніх та внутрішніх загроз. Ну і по-третє, російська військова база означає присутність у регіоні та підтримку цілком зрозумілої нам російської мови. Грузинський уряд сьогодні зовсім не дбає про проблеми нашої губернії, вісімдесят чотири відсотки населення котрої зайняті у сільському господарстві. Дванадцять відсотків надходжень у бюджет губернії складає прибуток від продажу картоплі. Нещодавно Грузія несподівано закупила дешеву картоплю із Туреччини та Вірменії, в результаті чого бюджет нашого регіону поніс значні втрати. Хочу зазначити, що завжди, коли ми звертаємось зі своїми проблемами до грузинської влади – ми просимо, коли ж до вірменської – вимагаємо.

Наступного дня пробудились доволі рано – ще й до всього виграли одну годину з огляду на зміну часових поясів між Вірменією та Грузією. Близько десятої готель уже пустував, оскільки усі пішли на мітинг. Як було домовлено іще вчора, об одинадцятій за нами повернулися адміністратор готелю та шофер, щоб завести нас на службовому авто на демонстрацію у центр міста. Тут ми мали можливість зробити декілька фото, а також вволю поспілкуватись із учасниками доволі чисельного мітингу. Після чого все ті ж люб’язні адміністратор та шофер закинули нас за місто на трасу. Таким чином можливо ми і зіграли якусь свою невеличку роль на шахівниці в турнірі Вірменія – Грузія. Я ж вважаю за свій обов’язок передати читачеві не більше, аніж побачив та почув, незалежно від особистих переконань.

Далі дорога, покинувши плато, спускалась в ущелину. Тут проходила в середньому одна машина за півгодини, і ті декілька, що уже проминули нас, були вщент забитими. Невдовзі нас таки підібрала військова вантажівка в кабіні котрої уже було троє. Ми одразу ж прикинули, що з огляду на розбитість дороги, та завантаженість авто наступні 35 кілометрів долатимемо більше години – так воно і сталося. Вийшли на повороті на Вардзію – там де у місті злиття двох гірських рік розкинувся величний замок цариці Тамари.

Далі ми покидали дорогу, котру умовно можна було назвати „трасою” – наш путь пролягав у верхів’я річки Кури – тієї ж самої, на котрій розташовані грузинські міста Боржомі, Горі, Тбілісі. В сімнадцяти кілометрах попереду – таємнича Вардзія. З добру годину прочекали автобус, котрий так і не прийшов з Ахалкалакі – вочевидь водій вирішив приєднатись до демонстрантів. Пішли пішки. Нас переганяла приблизно одна попутка на годину, проте у більшості із них не було місця навіть, щоб дихнути. Двічі зупинялись легкові, вщент забиті молодими людьми – чомусь лишень чоловіками. Ті могли тільки поспівчувати нам із нашими важкими рюкзаками. Хоча, за якийсь час одна із них повернулась уже пустою - нас кликали приєднатись до компанії, що зупинилась на гарячих джерелах та скуштувати разом шашлик. Ми пояснили, що ще сьогодні хотіли би відвідати Вардзію – хлопці прийняли наше прохання до уваги, пообіцявши одразу же після пікніка закинути нас туди.

Але не так все склалося, як було заплановано. Вже більш, ніж годину відпочивали ми разом із цією компанією, коли навідались двоє інших хлопців – ті, що проїжджали повз нас у другій завантаженій попутці. Вони теж повернулись підібрати нас, але не знайшовши, почали турбуватись і нарешті спіткали аж тут – в стороні від дороги. Хлопці вибачились перед першою компанією і чемно спитали, чи не хотіли би ми приєднатись до них? Вони стояли біля самої Вардзії – на інших гарячих джерелах. Ми, разом із першою компанією поміркували, що то якраз буде нам „на руку”, але ще добру годину ніяк не могли розпрощатись із тим дружнім народом. Наші подяки за смачний шашлик, декілька фото, обмін адресами, і от ми їдемо гостити вже до зовсім інших молодих людей.

Приїхали ми трохи за пізно – скельний монастир Вардзія уже зачинявся. В принципі, дядько на прохідній не мав нічого проти того, щоб пустити нас на територію монастиря, але то вже смеркало і роздивитись бодай щось нам навряд чи вдалось би. Не зважаючи на жодні заперечення з нашого боку, хлопці ще й вирішили заплатити за наш готель, невдовзі після чого поїхали собі назад в Ахалкалакі, звідки були родом. А незабаром, той самий працівник музею, що зустрів нас на прохідній і котрий пізніше поселив нас в готель, запросив до себе в „сторожку”, де ми разом мило повечеряли. Він був чи не першим грузином, що ми зустріли на цих землях. Воістину, кавказька гостинність не знає меж!

Що ж таке Вардзія? В перекладі з грузинської це - „замок троянд”, а насправді – величний печерний монастир. Печери розташовані у декілька поверхів, в одній із них витесано резервуар із джерельною водою; загалом печер біля трьохсот. Головна церква Успіня була витесана в скелі з повеління цариці Тамари ті батька її Георгія XIII у XII сторіччі. Вардзія була улюбленим місцем перебування цариці Тамари. В XIV сторіччі монастир зазнав нападу монголів, а у XVI сторіччі – персидського шаху Тахмасбу, котрий пограбував багатства монастиря. Декілька років тому частину Вардзійського монастиря було відновлено на приватні кошти. З самого ранку, без жодних провідників ми вирушили досліджувати монастир. Здається, окрім декількох монахів, ми тут були одні. На одній із чисельних галерей знайшли дзвін та важкі двері, що вели у вищезгадану витесану в скелі церкву Успіня. Наважились зайти – в середині нікого не було. Коли наші очі дещо звикли до темряви, то навпроти ми зауважили іще одні двері - ті також виявились незачиненими. Тут знадобився мій ліхтарик. Крізь темряву залів та келій ми дісталися якогось тісного проходу, що увесь час вів наверх. Спочатку, одне із його тупикових відгалужень вивело нас до жахаючої безодні, однак за якийсь час ми таки побачили сонячне світло. Було очевидно, що ми потрапили на один із останніх поверхів монастиря із пречудовим видом на гірську ущелину ріки Кури. Невдовзі ми сіли на маршрутку, що прямувала до Ахалціхе і вже за години дві були у цьому містечку. Розміняли гроші, зробили закупи на базарі та зайшли в одне кафе, ди привітні продавщиці склали нам компанію. Ми з Олею вагались – повертати у бік Туреччини, чи можливо, прямувати далі до Батумі. У бік Батумі на мапі було зображено вельми ненадійну дорогу, з гірськими перевалами на шляху. Весна – найнесприятливіша пора року для авто-мандрівок горами. Усі наші сумніви розвіяв шофер, що обідав тут же, за сусіднім столиком – він повідомив, що дорога на Батумі закрита.

Одразу ж зловили попутку на якихось десять кілометрів - до Вале. Це невеличке місто виглядало просто жахливо. Мало того, тут ми ще й застопили дивних трьох мужиків на абсолютній розвалюсі. Ті проїхавши метрів сто до зачиненої бензозаправки, а точніше до цистерни в полі – бо саме так тут виглядають останні, повернули назад. В результаті ми мали просто відмінну екскурсію цим жахливим містом, але насправді нам дуже кортило дістатися нарешті кордону, адже скоро мусило стемніти, тай на надворі було далеко не літо. На завершення нав’язливі мужики щей сказали, що не відпустять нас, доки ми з ними не вип’ємо десятилітровий бутель вина. Мало не через сварку, ми нарешті дісталися на волю.

На кордоні якийсь час ніяк не могли знайти нікого, хто би перевірив нас. Повідомили, що слід зачекати, але раптом один митник радо запросив до себе в кабінку. Він довго щось там переписував з наших паспортів в журнал, після чого вказав на вихід... в сторону Грузії. Ми повідомили, що прямуємо до Туреччини, на що він із деяким розчаруванням запитав: „А навіщо я тоді це все писав?” Одразу ж підбіг дехто невідомій і пообіцяв вписати на автобус до Трабзону, з котрим, до речі, ми ще не раз пертнемось у частині другій.

Адана, 05.04.2005