Грузія

Попереду чекали іще два блок-пости, але як тільки військові дізнавались, що ми є громадянами України, одразу ж усі проблеми зникали. І це при тому, що ми в’їжджали в країну нелегально! Пригадалось, як півроку тому на майдані у Києві, будучи готовими до будь-якого розвитку подій, ми не раз із надією згадували про „грузинський варіант”. Грузія була для нас країною сподівань. З тих пір моє серце сповнене сентиментів до народу, що пройшов через те саме, через що пройшов і мій народ. Проте, нехай читач дарує мені за узагальнення, що дещо випереджують самі події, - ми не очікували тут вітчути аж такої любові до України!

По прибутті у Тбілісі, іще на автовокзалі нам пощастило довідатись у доброзичливих таксистів про місця, де недорого можна зупинитись на ніч. Я навіть записів один такий телефон – якоїсь жіночки, що здає свою власну квартиру. Двадцять ларі, себто коло десяти доларів за кімнату на двох. Ми оглянули декілька таких приватних кімнат в околицях станції метро „Морджанішвіллі”, але умови не надто радували. Крім того, в районі не було гарячої води. Вирішальним питанням, щодо того, чи здавати квартиру, чи ні було уже доволі знайоме нам: „Мужь і Жьена?” На цей пароль в країнах Кавказу слід відповідати „Да”. З початку ми ще не знали цього і, давши невірну відповідь, позбулися першої квартири, котру пішли оглядати.

Нарешті задзвони ли на той перший номер, що дістався нам від таксиста. Одна із запропонованих кімнат мене просто вразила. Якщо б не тріщина уздовж усієї стелі, то можна було б собі уявити, що ми зупинились, скажімо, у Тифліській вітальні Н. Гумільова. Старовинні меблі, простора зала, піаніно та високі вікна із гардинами на них – що іще нам було потрібно, щоб відчути себе щасливими? Навіть, гаряча вода була - завдяки нехитрому саморобному пристроєві у ванній, можна було нагріти собі за якихось півгодини цілу бочку. Мабуть тому час-від-часу і виникали перебої зі світлом у цьому місті.

Вечором, визначивши загальний напрямок до центру, ми повністю довірили формування маршруту нашим мандрівним інстинктам. І вивели ті нас до велетенської новозбудованої церкви ... ,що розкинулась собі на одному із пагорбів чарівного нічного Тбілісі. Велич цієї споруди просто вражала. Видно було, що церква щойно недавно була відкрита – інтер’єру її ще не було завершено, як і елементів прицерковного архітектурного комплексу – брами з дзвіницею (що, скоріш, нагадували вхід в фортецю), фонтану, бібліотеки.   

По дорозі назад, блукаючи поміж старих дерев ’ яних будинків, якось ми потрапили на край високого урвища, що виходило якраз на центральну частину Тбілісі – кращого видовища було не знайти - мільйонами вогнів під нами палало це древнє мариво. Пізніше завітали до одного із спеціалізованих ресторанів, де замовили собі грузинських „хінгалі” – смачнючий аналог китайським „дамплінгс”, італійським „тортеліні” та російським „пельменям”. Та після всього на квартиру ми повернулись у край замученими, проте щасливими.

Наступного ранку вирушили на дослідження Старого Міста. Маршруткою доїхали до проспекту Руставелі, звідки одна мила жіночка провела нас власне до старих районів, що розкинулись на схилі іншого пагорбу. На вершині його ми зауважили колонаду та замок до котрих тепер і прямували крізь лабіринти вузеньких вуличок. Єдина стежка, як нам вказали, пролягала крізь подвір ’ я страої церкви, але коли ми потрапили на це подвір ’ я, то побачили, що воно упирається в скелю.

У дворику ж було приміщення, куди ми й зайшли спитати дорогу, на що один із багатьох служителів церкви, котрі в той час знаходились там, нам   відповів, що неодмінно допоможе, але лишень після того, як ми розділимо із ними трапезу. Відверто кажучи, то вже був полудень, а ми так і не поснідали того дня, отож із радістю прийняли запрошення. Зізнаюсь, що попервах ми почували себе дещо скованими, але цьому цілком зарадило добре домашнє вино. То були поминки – день поминання...

Добряче поснідавши і гаряче подякувавши за гостинність цих добрих людей, ми попросили, вказати подальший шлях наверх. Тоді той самий священик, що першим закликав нас, підійшов до тієї ж скелі та й показав стежинку, по котрій, при певній спритності, можна було якось видряпатись на схил понад церквою. Що ми й, незважаючи на дезорганізуючу дію вина, здійснили.

Від Тбілісі до Єревану   спочатку добирались декількома локальними, а потім застопили двох місцевих фермерів, котрі завезли нас майже під грузино - вірменський кордон. Обоє були людьми освіченими і приємними у спілкуванні. Із здивуванням від них ми довідались, що з часів Революції Троянд рівень, життя в країні знизився. Пенсію збільшили у двоє, алe так само вдвічі зросли і ціни. Також ці чоловіки розповіли, що жодної допомоги з боку держави у своїй фермерській діяльності вони не отримують, а обіцяне звільнення від податків обернулося тільки підвищенням останніх.

Далі нас підібрали четверо хлопців на легковій – а слід відзначити, що тут зупиняють навіть при таких розкладах! Незважаючи на те, що до самого кордону вони не їхали, нас таки туди відвезли. В Грузії зупиняють усі, на трасах зовсім не доводиться чекати, митники і дорожня поліція нам лише допомагають. Таким сприятливим чином ми дісталися Вірменії.

Адана, 05.04.2005