Салам алейкум, Баку!

Як ми з Людою побоювалися, два шляхи з Росії у Грузію справді перекриті на кілька тижнів: снігопади та лавини засипали перевали. Ігор Губіліт також про це вчасно довідався і звернув в об’їзд Чеченії, через Махачкалу на Азербайджан. А от у Богдана Тарасенка та Олі Коробової справи йшли важче. Обоє вперше мандрували автостопом і почали з такої мега-акції.

Перше знайомство – з поліцією

Повідомлень від них не було. Лише на четвертий день після виїзду з Луганська з’явився їхній мейл з міста Мазок у Осетії. Наплічники в обох були перевантажені альпіністським спорядженням, тож підбирали їх неохоче. Згодом надаремно пробували потрапити у Грузію. Та ще й сніг з морозом набридали. Схоже, початок цієї мандрівки став для них потужним моральним випробування. Хоча це був лише початок. Богдан та Оля у повідомленні обіцяли з’явитися за два дні. Йшов третій день, а їх не було. Згодом пролунав телефонний дзвінок: Богдан розповів, що їх два дні тримала осетинська міліція. Детально про ці „пригоди” вони розкажуть після повернення до Львова. Ми наразі чекаємо на них, дізнаємся інформацію про отримання віз і знайомимося з азербайджанською столицею. Знайомство із Баку було приємним, але з маленькими розчарування. Ще у Львові нам говорили, що тут вже до кінця квітня можна купатися у морі і спека. Приїжджаємо, а над пагорбами над містом ще сніг лежить.

Виявилося, що зима навіть тут затягнулася. Хоча у подібний час уже +200 і більше. З іншого боку Баку зацікавив значно більше, аніж у сусідніх Тбілісі та Єревані, бо збережене чудове старе місто із фортецею. Хоча безлад на дорогах та неповага до правил дорожнього руху – кавказька. Якщо утвориться корок на дорогах, а це часто трапляється, – страшенний гамір, усі безперервно сигналять доти, доки не зрушать з місця. А винуватець – водій маршрутки, яка зупинилася посеред дороги, – кілька хвилин навіть не звертає уваги.

Азербайджанці ні у фурах, ні у міському транспорті не їздять поодинці. У маршрутці у Баку завжди крім водія є ще й „кондуктор” – переважно хлопчина, який ще під час руху мікроавтобуса відчиняє двері і на ходу голосно кричить про маршрут. А поспілкуватися найперше нам довелося із поліцією біля метро: перевірили паспорти та обшукали наплічники. Кажуть, що Азербайджан потопає в корупції, передує тут поліція. Даішники не відстають від російських колег. А міські патрулі тільки й шукають зачіпку, аби здерти трішки грошенят. Навіть увечері гуляти молодятам не завжди можна: підходять і вимагають довести, що дівчина – не повія. Не відчепляться, доки не заплатиш. А як не маєш грошей – поведуть у відділення і триматимуть доти, поки вони не з’являться. Проте у нас з Ігорем обшукування наплічника закінчилося домовленістю: ми приходимо до них в гості на чай із своїм салом.

Мiсто вiтрiв

Прогулюючись містом, відчуваєш східну екзотику: насолоджуєшся азербайджанськими незрозумілими манерами, емоційною поведінкою, показовістю кожної дії, часто нахабністю та зухвалістю. Перші враження трішки дивували нас. Наприклад, хлопці гуляють обійнявшись або ходять попід ручку. А при зустрічах чоловіки чмокаються у щічку. Схід – справа тонка.

До мечеті впускають туристів-християн. Усі роззуваються – усередині постелено килимами. Що мені сподобалося – у мечетях набагато скромніше, аніж у наших церквах, кілька образів і голі стіни: справді місце для молитви. Хоча я зовсім не схожий на мусульманина, до мене відразу підійшли правовірні і мило запропонували допомогу. Кажуть, що в Азербайждані є мусульмани, але немає ісламу. Азербайджанці з радянських часів полюбляють пити горілку і свинини не цураються. Хоча це не заважає їм бути хорошими мусульманами.

Усе у азербайджанців найкраще: найгарніше місто, найбезпечніша країна, найсмачніша кухня, найпрацьовитіший народ. Хоча у кожному я сумнівався, особливо в останньому. А от місто справді гарне. „Баку” перекладається як „місто вітрів”. Улітку – страшенна спека, але завдяки постійним вітрам бакинці почувають себе комфортно. Пам’ятаєте фільм „Діамантова рука”, де Юрій Нікулін падає і бурчить „Дідько забирай” – його знімали у Баку. Старе місто у фортеці з вузенькими вуличками-лабіринтами та кам’яними будинками, в яких й нині живуть люди. Потрапляєш на кілька століть назад. А найголовніше місце для туристів – Дівоча вежа (за легендою, одна дівчина якось викинулася із тієї вежі через амурні справи). А ще – за містом зберігся храм зороастрійців (вогнепокланників). Там ще з 4 ст. до н. е. із під землі проривається природній газ – природотворний вічний вогонь.

Є у Баку і церкви, зокрема вірменська (після війни її зруйнували, а зараз у ній більярд грають). І навіть готичний собор, який побудували німці, які розпочинали тут добувати нафту. Нафта – головний скарб, який зображений на національній валюті. За 1 грн. дають майже 1000 манатів. Життя бакумське Усіх нас приютили Людині приятелі – Наталка (Натаван) та Оксана: батько – із азербайджанського князівського роду, а мама – українка. Завдяки їм Баку для нас видався милим і приємним, хоча насправді усе могло бути й іншим. У цьому величезному мегаполісі чимало проблем.

Життя у Баку наче нічим надто винятковим не вирізняєшся. Хоча із своїми пришпилами. Комунальні послуги за оригінальністю можуть посперечатися із львівськими. Скажімо, як тільки похолодає – газ відключають. Усю зиму, хоч вона і не надто холодна (до –50), бакинці гріються електроприладами. А улітку газу достатньо. Вода подається також зранку та ввечері. Зате за телефонний зв’язок – смішна абонплата. Десь за наші 3 грн. в місяць розмовляють у межах міста – скільки душа забажає. Мобільний зв’язок, як і Інтернет та й решта цін загалом такі, як у нас. А от бензин дешевший: А-95 – десь зо 2 грн. Ще одне розчарування: апельсини, мандарини та лимони, які тут вирощують, зовсім не дешевші, а часто дорожчі, аніж в Україні. Зате український цукор та солодощі („Рошен”) дешевші, аніж у нас.

Якось купили на вулиці „донер” – наче хот-дог із баранини (дешевші, смачніші та ситніші за наші сосиски у булці). Та ще й як подають: від нагострювання півтораметрових ножів до нарізання ними баранини. Промоцію („понти”) тут цінують. Азербайджанці – усі чорняві, хоча часто різної зовнішності: корінні бакинці мають смугляве, але схоже на європейське обличчя (як італійці). Але багато справді темних кавказьких облич. Після війни багато азербайджанців із захоплених територій та маргінальних районів переселилися у столицю. Вирісши у селах, вони видаються некультурними і вульгарними для аристократичних бакинців (велика частина яких уже покинула Баку). Коли підчас війни з Баку висилялися вірмени, вони силою боролися за звільнені квартири. Хто захопив – живе й нині.

Корінні бакинці, яких все менше, їх недолюблюють. Ставлення майже як у нас до циганів. Селюки у колись інтелігентному Баку викидають сміття із вікон будинків. Проходиш повз, а всі дерева, наче новорічні ялинки, у целофанах та смітті. У стосунках між людьми багато конфліктів. Однак з часів карабахської війни життя стабілізувалося. Хоча азербайджанці впевнені, що в кінці цього року можлива нова війна з Вірменією. Хоча воєнні дії наче і не припинялися. На кордоні час від часу перестрілюються. Кажуть, „справа честі забрати свою землю – Карабах”. А вірмени просто так її не віддадуть.

А ще готуються до ймовірного державного перевороту. Хоча у місті повсюди портрети Гейдара Алієва, який помер більше року тому, нинішнього президента – його сина – не надто поважають. Хоча інтелігенція кращого не бачить, але опозиція може влаштувати за місяць-два революцію. ...А з іранськими візами – халепа. Вимагають меддовідки щодо СНІДу та гепатитів ($40) та інші дрібниці. Важко, бо у посольстві Ірану не знають російської. А коли перекладають через азербайджанську виходить, як поламаний телефон. Незрозуміло, що то за „Податок за вступлення на священну землю Ірану”? Щодо термінів – повна невідомість: до 2 тижнів або взагалі ніколи...